Михайло Мокієнко: «Церква у воєнний період виявляє власну сутність»

Про історію України, її шлях до незалежності, стосунки з сусідами та роль Церкви у різні її періоди ведучий телепрограми «Хроніки війни» Віктор Вознюк розмовляє з доктором історичних наук Михайлом Мокієнком (молодшим).

— Якими фактами маніпулював Путін в останніх своїх заявах?
— Путін позиціонує себе не тільки як президент, а ще й як історик, методолог. Він постулює неможливість для існування української державності. Відповідно до його постулату вибудовується вся історична парадигма, яку він змальовує. Зокрема він абсолютизує радянський період і наголошує на своїй ключовій ідеї, що Україну створив Ленін, що до періоду Радянського Союзу Україна як така не існувала, — і це дуже абсурдна теза. Якщо звернемося до реалій 20 століття, то національні змагання 1917-1921 років були ініційовані саме українцями, і такі державні утворення, як Українська Народна Республіка, Західноукраїнська Народна Республіка, Гетьманська Держава — усі вони створювалися без більшовиків.

Деякі історики доводять, що до Радянського Союзу Україна мала 800 тисяч квадратних кілометрів території, а в епоху Радянського Союзу, у половині 20 століття — всього 603 тисячі квадратних кілометрів. Але й цього її хочуть позбавити. Що робить Путін? Він бере ті періоди, у які Україна не мала своєї державності, абсолютизує їх, ігнорує ті періоди, коли Україна мала свою державність на певній території. Крім того, зовсім по-іншому описується ним 19 століття. Також Путін стверджує, що української мови як такої не існує, що вона придаток російської. Так само він по-своєму оцінює епоху 17-18 століть, яку ми називаємо епохою Гетьманщини, а також Литовське князівство, монголо-татарську навалу, та й до Київської Русі в нього зовсім інший підхід. У підсумку Путін не дає шансу для існування українській державі. Вибудовує ідеологему, згідно з якою українці ніколи не мали державності, а коли й отримали таку можливість, то не могли з нею справитися. А тому в них потрібно забрати державність, бо їхнє справжнє існування можливе тільки під впливом великошовіністської російської держави.

— Чому росіяни та українці не брати?
— Відповідь на це питання широка, якщо почати від етнічних і закінчити культурними питаннями. Я не хочу заглиблюватися в етнічне питання, хоча більшість дослідників стверджують, що українці належать до східних слов’ян, а росіяни швидше всього — до слов’янізованих угро-фінських племен.

Коли ми поглянемо на політичну історію, то побачимо, що українці не брати з росіянами. Тільки в Радянському Союзі виникає міф про три братні народи, які корінням виходять із Київської Русі, ними і створеної. Але це все вигадка, бо ми знаємо, що коли була Київська Русь, Московії ще не було, вона виникла значно пізніше, в документах називається Заліссям і не дотична до тієї магістралі цивілізаційного розвитку, по якій рухалася Київська Русь. Ми знаємо, що на Московію дуже впливала монголо-татарська навала, яка спотворила багато життєвих принципів, притаманних Київській Русі. На західні князівства — на Київське, а тим більше на Галицько-Волинське, ця навала такого впливу не мала. Якщо заглибитися в поняття братства, то брати — це ті, хто має спільні цінності. А цінності українців та росіян дуже відрізняються. Для України притаманні такі цінності як демократичність, самоврядування. Згадаймо таке поняття, як Магдебурзьке право — а це самоврядування середньовічних міст. Цей феномен ішов із заходу на схід і зупинився в Чернігові. Це найбільш віддалене місто, у якому було Магдебурзьке право. Відповідно самоврядування для північного сходу не притаманне, так само як і демократія. Або таке поняття, як релігійна толерантність. Воно також не притаманне для північного сходу, де панує монополія однієї релігійної сили.

Ще є таке поняття, яке часто використовували в Радянському Союзі — це поняття молодшого брата. Українці — молодший брат, відповідно старший брат — в Москві. Тож українці мають повторювати все, що роблять у Росії, мавпувати, копіювати, але, правда, не в такому масштабі, як це робиться в Москві. Поширювалася ідея, що українська культура не самобутня, не самодостатня, що вона може розвиватися тільки завдяки російській. Але насправді українська культура самобутня, вона існує поза межами московських впливів, вона надзвичайно оригінальна. Тому ідея, що українці культурно недосконалі, вигадана. І вписується в той наратив, який нам пропонують на північному сході. Увесь комплекс факторів політичних, етнічних, соціальних, культурних, релігійних приводить нас до висновку, що українці та росіяни не брати. І це не просто реальність 2022 року, а це реальність історії.

— Звернімося до історії російської та української церков. Чи вплинули розбіжності між ними на початок війни?
— Це дуже своєрідне питання. Не так давно Українська Православна Церква, яка має прямий зв’язок із Москвою, заявила, що одна з причин війни — отримання Православною Церквою України томосу та її орієнтація на Константинополь, а не на Москву. Цим просувається ідея, що, власне, у війні винний сам український народ, а все через те, що хоче бути церковно суб’єктним, тобто відділеним від Москви.

Якщо говорити про концепцію «русского мира», то в ній глибоко сховані релігійні чинники. Ідеологема, яка виникла ще в 15 столітті на фоні занепаду Константинополя, що Москва — третій Рим, мала піднести Москву як певний духовний центр, як місце, де консервуються справжні християнські ідеї. Висловлювалася думка, що «четвертому городу не бывать», що Москва — це осердя всіх християн у світі, а московський князь, на той час Іван Третій — перший християнин у всьому світі. Усі ці словосполучення підтверджують, що ідея про ексклюзивність, унікальність Росії має складник релігійний і дуже потужний. Монопольна православна церква в Москві виступає цементом, як часто нині кажуть, «скрепом», який організовує та легітимізує зовнішньополітичні прояви Російської Федерації в усьому світі. Релігійний чинник не можна недооцінювати. Але однозначно, що війну спричинило не те, що українська церква захотіла власної суб’єктності. Бо ж насправді в 2018 році та на початку 2019-го відбулося відновлення історичної справедливості. У другій половині 17 століття Київська митрополія була забрана з-під юрисдикції Константинопольського патріархату й переведена під юрисдикцію Московського, а декілька років тому вона повернулася туди, де була. Те, що у теперішній війні присутній релігійний чинник — це факт. Хоча на північному сході є люди, які вважають, що відроджують справжню церкву, що відновлюють істинні цінності, однак ні історично, ні в реальному часі це не відповідає дійсності.

— Чи варто робити демонтаж пам’ятників радянщини?
— На моє особисте переконання, яке я маю на основі досліджень, демонтаж пам’ятників — це важливий складник очищення суспільства. Якщо ми визнаємо, що радянський період зупинив розвиток України на багато-багато поколінь, сплюндрував багато європейських підходів, які були закладені у ДНК нації, якщо радянський період — це історичний період боротьби проти церкви, проти всього Божого, проти біблійного світогляду — то, звичайно, його наочне вираження, різні пам’ятники й таке інше мають бути деконструйовані. Подяка Богові, що цей процес розпочався ще раніше, наприклад, на заході України, особливо в Галичині — у 1980-1990 роках, а після Революції Гідності ще більше прискорився. Але й до цього часу ще є залишки радянщини, та ж сама Арка народів. Звичайно, вона символізувала ідею дружби України й Росії. Але про яку дружбу можна говорити, коли на сьогодні переживаємо вже стільки днів восьмирічної війни, яка триває 400 років.

Звичайно, що в суспільстві є й інші думки. Наприклад: це ж наша історія, або: монументи й та ж Арка народів — це твори мистецтва. Так, це наша історія і, можливо, митці вклали в них свою майстерність. Але що для нас важливіше — твори мистецтва чи сенси? Звичайно, що для нас дорожчі сенси. Ті монументи й та ж сама арка передають зовсім інші сенси. Навіщо тримати в публічному просторі ці речі? Моя ідея полягає в тому, що, справді, історію треба пам’ятати. Тому, можливо, варто створити музеї для акумулювання цих залишків — і люди зможуть їх подивитися. З цього отримають певні уроки, як не потрібно робити, до чого не потрібно доводити суспільство. Але з історичної та християнської перспективи наявність цих пам’ятників гальмує наше входження в майбутнє. Відповідно, те, що відбулося 8 років тому, а на заході України й кілька десятиліть тому, як на мене — природний процес очищення, який дозволить Україні ввійти в майбутнє й допоможе розірвати зв’язки з тим минулим, яке було та яке, на жаль, намагається відродитися.

— Чи впливає війна на церкву, на її позицію?
— Ті тенденції, які спостерігалися в церкві, зокрема в євангельській у 2013-2014 роках, тепер посилилися. Церква у воєнний період виявляє власну сутність не тільки як духовна спільнота, але й спільнота, яка творить добро, яка близька зі своїм народом у час його найбільших випробувань, яка підставляє своє плече. Виявляє себе як церква, яка служить різноманітними філантропічними проектами, яка бере участь у капеланстві. Тепер частина віруючих — це служителі з мечем, і це також дуже важливий момент. Тож війна відкриває для церкви нові площини, нові майданчики для служіння.

Разом із тим, у воєнних подіях є потужний виклик самосвідомості церкви. Ми розуміємо, що багато наших постулатів сформовані в мирний час, і поки ситуація більш-менш стабільна — вони працюють. Але приходить воєнний час — і деякі підходи, принципи переживають період турбулентності. Те, що стосується пацифізму, до прикладу, що стосується інших речей. От чи можемо ми молитися за збройні сили України? Деякі люди готові молитися за волонтерів, за різних людей, які дотичні до військових, але не за самих військових. І тоді виникає логічне питання: хіба наш спокій, де ми перебуваємо, не залежить від Бога та від військових, які нас захищають? Тож, з одного боку, у воєнний час церква отримує нові площини, щоб виявити свою сутність. А сутність церкви — служити іншим. І в наш час ці площини значно збільшилися, у багато разів, церква активно долучилася до процесу служіння. З іншого боку, ми бачимо, що церква стоїть перед викликом її богослов’ю.

Якщо порівнювати теперішню війну з Другою світовою (1939-1945), то маємо збагнути, що це різні війни. Влада Радянського Союзу була неорганічною, тому він і розпався. Ця держава переслідувала віруючих. Тому значна частина з них відмовлялася брати зброю, відмовлялася приймати присягу. Радянська влада не давала захисту віруючим, не забезпечувала захисту їхніх прав, переслідувала, знищувала християнство. І, звичайно, виникало логічне запитання: навіщо захищати державу, яка не захищає мене? Але тепер ми маємо зовсім інший момент, коли українці, у тому числі віруючі, захищають Україну, яка захищає їхні релігійні права.

Що ще відрізняє церкву тих років — її ресурсність. Євангельська церква не мала таких ресурсів, таких міжнародних контактів, таких можливостей, які має тепер. І сьогодні ми бачимо, що величезна частина різних видів допомоги армії йде саме від людей віруючих, церковних кіл, волонтерських рухів, які так чи інакше пов’язані з церквою.

— У римлян був такий вислів: «Хочеш миру — готуйся до війни». Як би ти прокоментував його?
— Війна випробовує наші пацифістські підходи та деякі інші. Я сам раніше вважав, що чим менше зброї — тим більше миру. А тепер так ситуація повернулася, що складається таке враження: чим більше зброї — тим більше миру. Якщо говорити про духовний складник цього питання, то розуміємо, що можна забрати зброю чи мінімізувати кількість якихось її видів, але якщо серце не переображене, якщо держава має військову доктрину, відповідно до якої агресивно налаштована стосовно своїх сусідів, прагне повернути колишні межі впливу — тоді всі справи демілітаризації таких держав не мають успіху, бо ж мислення зовсім інше. У Римській імперії були дуже досвідчені вояки, вона проіснувала доволі довго на мапі світу. Тому й нам, християнам, потрібно переосмислити процитований вислів.

— Які висновки можна зробити, які уроки взяти з війни?
— Висновків, уроків, звичайно, багато. Один із них — банальна фраза, яку багато разів повторювали до війни, у тому числі з церковних кафедр: «Не завжди так буде». Вона виявилася істинною. Коли, скажімо, Західна Європа чи й весь європейській континент жили без великих воєн, то здавалося, що ця фраза якась безпідставна. Але нинішня ситуація показала, наскільки все може змінюватися.

Другий урок той, що церква може впливати не тільки в межах культової споруди, але й поза нею, Впликвати на суспільство, впливати дуже потужно, використовуючи потенціал, який Бог вклав у неї: місійний, благовісницький, філантропічний, пророчий.

Ще один урок у тому, що молитва до Бога — це набагато краще за лайку. Ми пам’ятаємо ті різні вислови на білбордах. Краще молитися.

"Благовісник", 4,2022